Дівчина із золотими очима! Вона була неймовірною красунею, красою якої захоплювався Ален Делон

Мало хто в Радянському Союзі знав, як її звати і як вона виглядала, але коли по телевізору лунали звуки її пісні, люди кидалися до блакитного екрана, щоб дізнатися, що їх чекає в найближчому майбутньому. Мова йде про мелодію з пісні «Манчестер і Ліверпуль», яка звучала під час прогнозу погоди на радянському ТБ.

1 вересня 1939 року почалася Друга світова війна. Через місяць, 5 жовтня, на атлантичному узбережжі Франції, в комуні Сулак, Жирона, в сім’ї інженера Жана Ежена Дені Думенака і домогосподарки Марі-Луїзи Сен-Жілі народилася дівчинка — Майтена Марі Бріжит Думенак. Ім’я «Майтена» баскською означає «кохана». І її любитимуть у всьому світі.

Майтена, вже навчаючись у ліцеї Жан-де-Ла-Фонтена, виявляла великий інтерес до драматичного мистецтва, і в 1959 році, замінивши хвору сестру Олександру, виграла театральний конкурс «Народження зірки», організований радіостанцією «Європа 1». До складу журі увійшов відомий кінорежисер Луї Малль. Тоді Майтена вважала його «маленьким, старим» (йому було 27 років — А.Б.)

З часом між ними розгориться пристрасть, але весілля не буде…

За деякими даними, саме він придумав псевдонім, під яким її впізнає і полюбить весь світ — Марі Лафоре.

У тому ж році Марі знялася у своєму першому фільмі з Аленом Делоном. «На яскравому сонці» («Plein Soleil») — перша екранізація роману «Талановитий містер Ріплі».

У 1971 році вона дипломатично відповіла про Делона: «Мушу сказати, що спочатку я був дуже зачарований ним: … у нього є почуття, що сказати, відчуття жестів, відчуття слів, відчуття всього. Але крім цього, у нас були досить погані стосунки …»

Кадр з фільму «В яскравому сонці»

Її другий фільм «Блюз Сен-Тропе», випущений у 1961 році, включав пісню, яка стала її першим опублікованим музичним твором.

У тому ж році Марі вийшла заміж за режисера Жана-Габріеля Альбікокко, який зняв її у своєму фільмі «Золотоока дівчина» за мотивами однойменної повісті Бальзака. І це прізвисько «La Fille aux yeux d’or» назавжди стане другою назвою Laforêt.

Після розлучення Лафоре з Альбікокко в 1963 році Луї Малль намагався відновити стосунки з Марі, але вона відмовила йому. Вона відмовилася, бо вважала, що вони «вище за це». У них уже було все найкраще, вона інтуїтивно відчувала, що інше буде банальніше, буденніше, але вона цього не хотіла…

Жителі Радянського Союзу вперше познайомилися з Марі як кіноактрисою в 1965 році на Московському кінофестивалі: спеціальний приз отримав фільм, показаний в Союзі під назвою «Вони йшли за солдатами». У ньому вона постала в образі гордої грекині Ефтехії, яка випльовує хінін, даний їй від нападу лихоманки: «Або всі, або ніхто». І саме її героїня висловила головну ідею фільму: «Життя неможливо зупинити насильством». У 1966 році за опитуванням журналу «Радянський екран» фільм був визнаний найкращим іноземним фільмом року. У цьому фільмі Марі не співала: в нашій країні з її піснями познайомляться трохи пізніше. Перш за все завдяки переробкам її пісень Муслімом Магомаєвим, Едітою П’єхою та ВІА «Співаючі серця».

Як Ефтехія («Вони йшли за солдатами»)

З 1968 року музика її найвідомішої пісні «Манчестер і Ліверпуль» звучить під час телевізійних прогнозів погоди. Музика гарна, але майже ніхто не знав, що це за пісня, хто її співав і про що вона…

З часом Марі Лафоре здобула популярність у Радянському Союзі, насамперед завдяки аудіопублікаціям у журналі «Кругозор».

Її найвідоміші і улюблені слухачами пісні були не тільки про кохання, а й про розставання: крім «Манчестера і Ліверпуля», це «Ivan, Boris et moi» («Іван, Борис і я») — про дружбу і любов дитинства, коли тільки з роками ми розуміємо, як ми були щасливі і що втратили:

Dire qu’au moment de se marier // А коли прийшов час одружуватися,

On est tous allés chercher // Ми всі пішли шукати

Ailleurs ce que l’on avait // В іншому місці те, що було

A portée de notre main // У нас під рукою

On a quitté les copains // Ми залишили наших друзів…

Пісня «Viens, viens» («Повернись, повернись») — звернення дівчини до батька, який пішов із родини до іншої жінки:

Viens, viens, pas pour moi mon père // Повернися, повернися, не заради мене, батьку,

Viens, viens, reviens pour ma mère // Повертайся, повертайся, повертайся за мамою…

Журнал «Кругозор»

Для Марі ця пісня була не просто ліричним сюжетом: їй не потрібно було передавати емоції під час виконання. Вона добре знала це відчуття, коли тата немає з тобою: її тато провів кілька років у німецькому полоні під час війни.

У 1965-1967 роках її супутником життя був бізнесмен Юдас Азуелос. У 1965 році у них народилася перша дитина — дочка Ліза, а в 1967 році — син Жан-Мехді-Авраам.

«Ніколи не думайте, що ваша дитина хоч раз не згадає травматичну подію. Вона може цензурувати речі. Але що б ви не сказали в присутності дитини, вона це зрозуміє, як і ми з вами. У неї просто немає досвіду спілкування…»

Згодом вона тричі виходила заміж і розлучалася, знову ставши матір’ю в 1974 році.

Наприкінці 90-х вона розповідала про свої шлюби так:

«Я була одружена чотири рази… З цими чотирма шлюбами я, мабуть, створила імідж серцеїдки. Але, всупереч тому, що можна подумати, у мене було не так багато стосунків з чоловіками. Як тільки я прив’язуюсь до одного з них, я залишаюся з ним і більше не рухаюся».

У 1978 році вона переїхала в Женеву і отримала швейцарське громадянство, пояснивши це бажанням втекти від «нездорового» паризького життя і виховувати дітей в спокійній обстановці.

Наприкінці 70-х співоча кар’єра Лафоре поступово згасає: від неї чекали більш простих і оптимістичних пісень, але вона хотіла займатися власною творчістю. Але їй не дозволили залишити амплуа поп-співачки, що призвело до того, що Марі зосередилася на зйомках у фільмах і серіалах. Найбільш відомою радянським глядачам стала її роль Анни Антінарі, дружини банкіра в серіалі «Спрут 3».

Після завершення музичної кар’єри Лафоре почала писати книги, відкрила художню галерею, якою володіла до 1981 року, і працювала аукціоністом.

У 1993 році повернулася до музики, записавши альбом «Розвідки» з піснями власного твору. У 2007 році Лафоре оголосила про прощальний тур, який згодом була змушена скасувати за станом здоров’я.

В одному з інтерв’ю вона так описала своє життя:

«Я була дуже стриманою, коли справа стосувалася хлопчиків… Більша стриманість, більша скромність… Оскільки мене зазвичай представляють як верховну жрицю кохання, це змушує мене тихо сміятися. З іншого боку, немає сумніву, що я створила цей образ, щоб знайти спокій. Це був ідеальний камуфляж для безшкірного чоловіка. Я живу одна зі своїм собакою. У мене немає жодних романів, але я зовсім не нещасна».

Marie Laforet, 2005. Фотограф: Carole Bellaïche

Фотограф Carole Bellaïche, яка проводила її фотосесію в 2005 році, написала про неї так:

«Тому що ми бачимо Марі такою, якою вона була, що трохи божевільно… Вона була дуже кумедною жінкою, дуже жвавою і справді дивовижною. Вона наважувалася діяти, не будучи жорсткою або заручницею свого іміджу. Я думаю, що більше всього вона любила розважатися… «

Марі Лафоре померла від раку кісток 2 листопада 2019 року. Вона завжди багато курила…

Її посмертна книга Nous n’avons pas d’autre choix que de croire (У нас немає іншого вибору, як вірити) закінчується такими словами, присвяченими Луї Маллю, її першому коханню, який помер у 1995 році: «Тільки пізніше, набагато пізніше, я зрозумію, наскільки я була потрібна цьому п’яному, заблуканому, скритному чоловікові. Можна сказати, він любив мене. Але він уже помер. Я ні про що не шкодую в момент своєї смерті: я залишився вірний їй, як своїй рідній мові, якою ми вже не говоримо і яку, як нам здається, забули»..